Дистрибутив Лінукс, часто просто дистрибутив або навіть дистро - це член сімейства Лінукс з Юнікс-подібних операційних систем, що складається з ядра Лінукс, системних бібліотек та інструментів, розроблених проектом GNU та інших програм. Існує величезна кількість різноманітних дистрибутивів Лінукс від повноцінних стільничних та серверних операційних систем до мінімальних середовищ (що як правило використовуються у вбудованих системах чи мають спеціалізоване призначення).
Щоб забезпечити Юнікс-подібне середовище дистрибутиви Лінукс містять набір Юнікс-подібних інструментів та бібліотек. У повнофункціональних дистрибутивах він як правило береться з проекту GNU. Дистрибутиви, орієнтовані на мінімальний розмір, користуються більш компактними альтернативами наподобі busybox та uclibc.
Історія розвитку
До появи перших дистрибутивів людина, що хотіла стати користувачем Лінукс, повинна була бути експертом Юнікс знаючи не лише які бібліотеки та програми потрібні для успішного завантаження та запуску системи, але й важливі деталі конфігурації системи та способу розташування в ній певних файлів.
Дистрибутиви почали з'являтись відразу після того, як ядро Лінукс почали використовувати не тільки програмісти Лінукс, котрі були більше зацікавлені у розробці ядра, аніж в написанні користувацьких програм. Першими з них були:
- "Boot-root" від H J Lu's, дводисковий набір з ядра та абсолютного мінімуму необхідних для запуску інструментів;
- MCC Interim Linux, що був доступний для загального завантаження з сервера FTPангл. en:University of Manchester) у лютому 1992 року; Університету Манчестера (
- TAMU, створений ентузіастами з Техаського університету A&M приблизно в той же час;
- SLS (Softlanding Linux System).
- Yggdrasil Linux, перший дистрибутив Лінукс, що поширювався на КД.
Оскільки SLS дуже погано підтримувався, Патрік Волкердінґ на його основі розробив дистрибутив, котрий назвав Slackware. Перший випуск цього дистрибутив відбувся 16 липня1993. Це найстаріший з активних на даний момент дистрибутивів.
Користувачі зацікавились дистрибутивами Лінукс як альтернативою DOS та MicrosoftWindows на ПК, Mac OS X на комп'ютерах Macintosh та власницьким версіям Юнікс. Перші адепти були знайомі з Юнікс ще з шкільної лави. Вони вибирали Лінукс за його стабільність, низьку вартість та за доступність джерельних кодів практично всіх включених програм. Дистрибутиви, що спочатку розроблялись просто задля зручності, на сьогоднішній день стали звичним вибором навіть для експертів Юнікс чи Лінукс.
Склад дистрибутиву
Типовий дистрибутив, призначений для запуску у якості настільної системи, складається з ядра Лінукс, інструментів та бібліотек проекту GNU, додаткових програм, документації, графічної системи, віконного менеджера та стільничного середовища. Більшість з включених програм є вільними та/або програмами з відкритим кодом, що поширюються супровідниками як у двійковій формі, так і у вигляді джерельних текстів, що дає можливість користувачам при потребі cамостійно змінювати джерельний код. Частина включених програм, проте, можуть бути власницькими, без доступних джерельних кодів.
Більшість дистрибутивів мають систему встановлення, як і інші сучасні операційні системи; проте є й самозбірні дистрибутиви штибу Gentoo Linux та Лінукс Спочатку (Linux From Scratch), що надають у скомпільованій формі лише ядро, компілятор та встановлювач, котрий компілює всі інші програми під специфічне середовище конкретного користувача.
Керування пакунками
Як правило дистрибутив поділений на пакунки. Кожен пакунок містить певну програму чи службу, наприклад бібліотеку для обробки малюнків у форматі PNG, колекцію шрифтів чи веб-оглядач.
Як правило пакунок поставляється у скомпільованій формі, зрозумілій системі керування пакунками (СКП). Кожен такий пакунок містить окрім власне програми ще й додаткову інформацію як-от опис, інформацію про версію програми та/або пакунку, інформацію про залежності. За допомогою цієї інформації СКП може оновлювати пакунок до новішої версії в автоматичному, напівавтоматичному чи ручному режимі, шукати потрібний і т.ін.
Хоча в дистрибутивах Лінукс як правило міститься значно більше програм, аніж у власницьких операційних системах, локальні адміністратори часто самостійно встановлюють додаткові, потрібні їм програми - новішу версію графічної оболонки чи програму, котру не знайшли за допомогою СКП. Якщо така програма встановлювалась вручну, компіляцією з джерельних кодів, то СКП не знає про її існування і фактичний стан системи відрізняється від того, котрий очікується. Така ситуація може призвести до клопотів у майбутньому - при оновленні чи встановленні нових програм через СКП, тому адміністраторам потрібно докладати додаткових зусиль для підтримки системи у актуальному стані, оскільки СКП не зможе зробити це автоматично
Класифікація дистрибутивів
В загальному дистрибутиви можуть бути:
- комерційними чи некомерційними;
- розроблені для корпоративного чи домашнього вжитку;
- розроблені для серверів, стільниць чи вбудованих систем;
- орієнтовані на звичайних чи досвідчених користувачів;
- загального призначення чи вузькоспеціалізовані, наприклад мережеві маршрутизатори, файрволи, кластери;
- спроектовані, або й навіть сертифіковані для вжитку на специфічних архітектурах та пристроях;
- орієнтовані на специфічні групи користувачів, як наприклад українізовані дистрибутиви, чи дистрибутиви для науковців або митців;
Немає коментарів:
Дописати коментар